A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Селятинська громада
Чернівецька область, Путильський район

Селятин

Село Селятин , центр сільської ради , розташований в долині річки Сучава  за 60 км від залізничної станції м.Вижниця , за 145 км від обласного центу м. Чернівці.

Село з усіх боків оточено горами. Від східних вітрів його захищають гори Костилево і Лупшина, вкриті вічно зеленими смереками та соснами.  З півдня височать гори Дітча та Магара. На заході тягнуться верховини Штивйори, Мінти, над яким здіймається Панюкова Кечера. На півночі долину замикають гори Плоска та Красний Діл, увічнений віковими буками, смереками та соснами.

Загальна територія сільської ради становить 8978 га , з- яких   ліси займають більше 6000 га.

Історична довідка с.Селятин

Вперше Селятин згадується в грамоті молдавського князя Стефана III 13 березня 1490 року як власність Путнянського монастиря.

Землю від монастиря одержувала вся громада. Громадський суд, що складався сільського старости, так званого двірника, та присяжних, періодично розподіляв землю членами громади. Не переділювалися тільки левади. Пасовиськами (толоками) громада користувалася спільно під контролем громадського суду. Під час володарювання молдавських князів, коли Буковина була вкрита великими лісами, селяни могли вільно ними користуватися, бо землевласники (в т. ч. й монастирі) були зацікавлені у викорчуванні лісових ділянок. Селяни мусили виконувати на монастир ряд повинностей. Крім цього, мешканці Селятина відбували ще по 2 дні панщини на попа. З 1632 року, як і всі монастирські селяни, вони повинні були платити державні податки.

Обов’язки кріпаків довгий час не були унормовані, а визначалися звичаєвим правом. Лише після 1766 року, коли була видана грамота воєводи Г. Гіки, панщина мала дорівнювати 12 дням на рік. Визначалися й норми виробітку. До того ж кріпаки повинні були платити десятину з врожаю.

Австрійський уряд після загарбання Буковини офіційно не скасував повинностей, встановлених Г. Гікою, але й нічого не робив, щоб обмежити їх. Наприкінці ХVIIІ століття відбувається дальше посилення феодально-поміщицького гніту. Селян позбавили права користуватися лісом на паливо, полювати й рибалити. Тепер за все необхідно було платити.

У 1786 році, після створення релігійного фонду, Селятин відійшов до його володінь. Посилилося гноблення та різні утиски з боку австрійських чиновників і релігійного фонду. Селян позбавляли найелементарніших прав, їм забороняли переселятися з однієї місцевості в іншу, збільшували феодальні повинності. Хто з селян не відробити панщини, той мусив платити грішми за кожен день по 16—20 крейцерів.

На початку XIX століття більша частина села відійшла до Радівецьких державних володінь,  а  його мешканці  стали камеральними  (державними)  селянами,   які були  менше, ніж панські, обтяжені різними податками і повинностями.

Державними селянами відав так званий камеральний мандатор, призначуваний урядом. Він був необмеженим господарем над ними і зловживав своєю владою. Селятинці не раз скаржилися на мандатора Амброзіуса та радівецького управителя. З 1822 по 1843 рік до Буковинського обласного управління надійшли сотні скарг з Селятина й інших сіл   про те, що урядовці відбирали у селян землі, лісові ділянки і віддавали їх в оренду багатіям. Селяни також скаржилися на завишенні податки, які на­кладали на них, що приводило багатьох, як писали вони, до крайнього зубожіння.

Але скарги залишалися без відповіді роками. В 1824 році було організовано ко­місію, яка змушена була винести рішення про повернення захоплених у селян зе­мель, а також визнала незаконним накладання додаткових податків на гірських посе­ленців. Проте після апеляції управителя рішення комісії було скасовано самим же обласним управлінням. Тоді селяни знову написали скаргу. Справа тягнулася кілька років, і в 1843 році було вирішено, що скарги селян мусить вирішувати сам радівецький   управитель.

Тому разом з панськими селянами Русько-Кимполунзької округи в антикріпос­ницькому повстанні 1843—1844 рр. активну участь брали камеральні селяни з раді-вецьких державних володінь. У багатьох документах австрійські жандарми та інші урядовці називали селятинців бунтівниками, що не коряться властям.

За участь у повстанні в грудні 1843 року були заарештовані, покарані киями, а потім відправлені у Радівці жителі Селятина Михайло Величко, Олександр Маковійчук,  Трифон Моркилек,  Олекса Сердан і Гаврило Мотчук.

У 1848 році під впливом революційних подій в Австрії селятинці знову повстали. Спільно з селянами Русько-Кимполунзької округи вони боролися в цей час проти феодальної земельної власності та панського гноблення. Як доповідав буковинський обласний староста австрійському міністерству внутрішніх справ, мешканці громади Селятин «мали сміливість виявити безстрашно свої злонамірені вчинки проти закон­ного порядку та безпеки».

На придушення селянського повстання австрійський уряд послав значні вій­ськові сили, частина яких в кінці листопада 1848 року вступила до Селятина. Вдираю­чись у селянські оселі, солдати грабували населення, забирали худобу й хатні, речі, робили  всякі   безчинства.

І після скасування кріпацтва не поліпшилось економічне становище селян. В пореформений період відбувається дальше зубожіння переважної більшості насе­лення Селятина, посилюється процес класового розшарування, про що, зокрема, свід­чить зростання в селі кількості селян-халупників, які, крім хати, нічого не мали. Якщо в 1847 році їх нараховувалось 147, то через 18 років — 181. За цей же час тих, що мали землі до 10 йохів на двір, збільшилось у 9 разів. За даними на 1871 рік, земельна площа села становила 69 369 йохів, з яких майже 50 тис. йохів (близько 75%) належало релігійному фонду, який здавав землю в оренду.

Селятинці терпіли в час австрійського панування не тільки від важкого матері­ального становища — їх пригнічували політично, позбавляли всяких прав, обмежу­вали можливість здобути навіть початкову освіту. Лише в 1864 році в Селятині була відкрита початкова школа, в якій навчалась незначна частина селянських дітей. В 1907 році з 520 дітей шкільного віку її відвідувала тільки половина.

Не краще було й з медичним обслуговуванням у Селятині. В селі не було навіть фельдшера, мешканці його змушені були ходити на лікування аж до Путили, де був один платний лікар на весь повіт. Серед жителів Селятина ширились різні хвороби, від яких понад 50 % дітей помирали у віці до 4 років.

Гостре безземелля, малоземелля і безправ’я штовхали багатьох на еміграцію в чужі краї. Вже у 1890 році з села виїхало до Америки 3 сім’ї.

Особливо ускладнилось становище мешканців Селятина під час першої світової імперіалістичної війни. Чоловіків було мобілізовано на фронт, а їх сім’ї терпіли тяжку матеріальну скруту.

У 1918 році жителі Селятина разом зі всіма буковинцями потрапили під владу нових гнобителів. З перших років хазяйнування румунських бояр ще більш поси­лився соціальний і національний гніт. Жителі Селятина відразу відчули вороже ставлення до себе окупантів. Чиновники позбавляли їх політичних прав, пере­слідували українську мову і культуру, стягували величезні податки. Вже навесні 1920 року кілька мешканців Селятина змушені були звернутися до румунського уряду зі скаргою на знущання урядовців.

Нічого не дала бідноті й аграрна реформа, проведена румунським урядом в 20-х роках. Кілька сільських багатіїв володіли значними земельними масивами: Я. Тай (828 га), Л. Амброзій (730 га), С. Ткач (530 га), Г. Яницький (530 га). Основна ж маса селян була малоземельною. Щоб проіснувати, селянин мусив йти в найми до ба­гатіїв   або   працювати   на   лісорозробках.

На жорстоку експлуатацію, політичне безправ’я і національне гноблення жителі Селятина відповідали посиленням боротьби за свої права. Ця боротьба під впливом агітації і організаторської роботи комуністів-підпільників набирала все більш орга­нізованих форм. Одним з великих виступів був страйк 120 робітників-лісорубів 27 чер­вня 1929 року. Страйкуючі вимагали скорочення робочого дня і підвищення заробіт­ної плати.

В 1929 році з ініціативи комуністів у Селятині під виглядом спортивного това­риства створено спеціальну групу пропагандистів для роботи серед лісорубів. Орга­нізатори планували зареєструвати товариство у відповідних румунських органах. Але поліція довідалась про справжні цілі його фундаторів і не дала згоди на реє­страцію   товариства.

На той час населення села Селятин складало понад 5 тисяч чоловік: 3 тисячі з яких були – євреї, а решта поляки, німці, румуни та гуцули.

Центр села знаходився на теперішньому місці школи-інтернат. Там утворилося невеличке містечко. Містечко населяла знать, яка мешкала у просторих віллах, корінне ж населення – гуцули, проживали подалі від центру -у горах.

Це було багате мальовниче містечко. В Селятині була на той час початкова (7-річна) школа, адвокатура, пошта, суд, залізнична станція. Адвокатура  налічувала близько 10-ти адвокатів, дорожня служба, функціонували дві синагоги(для багатих та бідних) та дві церкви: православна та греко-католицька. На початку століття було розпочато будівництво нової православної церкви, яке з невідомих причин було припинено, і лише у 30-х роках митрополит Нектарій дав відповідь місцевим представника влади на питання, що стосувались добудови церкви. Справа у тому, фундамент будови дав досить велике осідання, біля одного метра і архітектори заборонили подальші роботи на будові.

На території села працювали два лісопильних заводи, а один з яких був приватним ( господар пан Кац). Лісовий фонд, основна площа якого належала церкві, давав найбільший прибуток селу. Робітники державного заводу жили у бараках, що знаходились неподалік від заводу. Працювали два приватних млини, господарем одного з яких був пан Гарник, три приватних пекарні, дванадцять приватних магазинів, три ресторани, два кондитерських кафе, одне з яких було побудовано над річкою на сваях (земля була дуже дорогою) і містило два салони: відкритий і закритий. Тут  можна було поласувати різноманітними солодким й ласощами.

Працював цілий ряд корчм, окремі з яких працювали цілодобово.

Село було багатим на різноманітні майстерні: 4 –  для пошиття одягу, 3 по ремонту взуття, декілька жерстяних майстерень,  4 кузні, боднарі та інші.

Злиденний рівень життя більшості селятинців сприяв поширенню таких тяжких хвороб, як туберкульоз, трахома та ін. Представники Радівецької префектури, які обслідували санітарний стан жителів Селятина, повідомляли у міністерство охо­рони здоров’я 6 квітня 1930 року про високу смертність, особливо дітей, про нестачу ліків .

Для юнаків обов’язковою була служба а армії, проте ішли вони служити неохоче з багатьох причин. Перш за все – безчинства, що творились на той час в армії, тілесні покарання, в край незадовільне харчування. Все це приводило до того, що багато юнаків дезертирували з армії, не дивлячись на те, що пійманих чекало суворе покарання. Так у 1938 році красеня – гуцула, голубоокого Павлюка Іллю за дезертирство з румунської армії спостигла смертна кара. На кожному кроці в тому числі і в армії процвітало хабарництво.

Залізнична колія, якою місцеві подорожували до європейської столиці моди, сьогодні у селі не збереглася . Останній рейс потяга, до якого було прикріплено вагон “Селянин-Париж”, відправився до Франції ще 1939 року .

Відтоді у селі залишилися лише спогади та поруйнована дорога, якою ходив потяг. Та згодом, не стало і її . Час зробив своє, мрійливо згадують місцеві. Тож нині можна побачити хіба що місце, де проходив знаменитий потяг за не менш знаменитим маршрутом. Щоправда, іншу частину колії можна побачити у Румунії, яка починається за кількасот метрів від Селятина. Проте залізничний вокзал у селі зберігся. На ньому збереглася навіть вивіска із румунським написом “Сєлєтін”.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора